Люба дивилась у вікно, не підозрюючи, що за мить чоловік зруйнує її світ. Віктор увійшов

Video Description

«Люба, є новина. Мама втретє виходить заміж, і я на подарунок молодятам взяв у кредит котедж. Тож найближчі 45 років тобі доведеться працювати щонайменше на двох роботах», — заявив задоволений чоловік. Я лише усміхнулася і спокійно видала таке, що він остовпів. А перед початком попрошу вас поставити лайк і підписатися на канал. Дякую і приємного прослуховування. Марина стояла біля кухонного вікна і дивилася, як за склом кружляють останні жовтневі листочки. У квартирі було тихо, лише десь за стіною в сусідів бурмотів телевізор. Звичайний четвер. Звичайний, якби не одне "але": за кілька хвилин її життя перевернеться з ніг на голову. Вона ще не знала про це. Не знала, що чоловік, який от-от відчинить вхідні двері, принесе з собою новину, від якої в будь-якої жінки підкосилися б ноги. Новину настільки абсурдну, настільки жахливу своєю наївною жорстокістю, що повірити в неї буде складно. Але Марина впорається. Вона завжди справлялася. Щоб зрозуміти, що станеться далі і чому Марина відреагує саме так, потрібно повернутися на три роки назад, у той дощовий вересневий день, коли вона вперше побачила Віктора. Був кінець вересня, субота, один із тих днів, коли літо вже остаточно здало свої позиції, а осінь тільки починала вступати у свої права. Небо зранку хмурилося, обіцяючи дощ, але Марина все одно вирішила прогулятися центром міста. Робочий тиждень видався важким, і їй хотілося просто побути на самоті, без нескінченних дзвінків, листів та звітів. Марині було 32 роки. Вона працювала у великій міжнародній компанії менеджером із роботи з ключовими клієнтами. Посада відповідальна, нервова, але добре оплачувана. У неї була власна двокімнатна квартира у пристойному районі, придбана 5 років тому за накопичення та з невеликою іпотекою, яку вона погасила достроково за 3 роки. Марина вміла рахувати гроші та планувати майбутнє. Цьому її навчили батьки. Батько, Павло Андрійович, викладав історію в університеті. Мати, Олена Сергіївна, працювала лікарем-терапевтом у міській поліклініці. Інтелігентна родина зі скромними статками, але з правильними цінностями. «Ніколи не живи в борг, — говорив батько, — і ніколи не розраховуй на когось, крім себе». Марина запам'ятала ці слова на все життя. Батьки жили в іншому місті, за 4 години їзди потягом. Бачилися вони не так часто, як хотілося б. Але зідзвонювалися кожної неділі. Мама завжди питала: «Ну що, донечко, нікого не зустріла?» І Марина щоразу відповідала: «Мамо, не поспішай, буде людина — сама розповім». Після невдалого роману 5 років тому вона не те щоб уникала чоловіків, просто більше не поспішала. Тоді, у 27, вона ледь не вийшла заміж за Андрія, свого колегу. Все було добре, поки вона випадково не дізналася, що він паралельно зустрічається з її ж подругою. Це був болісний урок, після якого Марина навчилася уважніше придивлятися до людей. Того вересневого дня вона зайшла до книгарні на розі Пушкінської, великої, двоповерхової, з дерев'яними стелажами та запахом свіжої типографської фарби. Небо за вікном нарешті розреготалося дощем, і Марина вирішила перечекати негоду, розглядаючи новинки. Вона любила читати. У дитинстві могла "проковтнути" товстий роман за вихідні. Зараз часу на книжки залишалося менше, але звичка нікуди не поділася. Марина розсіяно водила пальцем по корінцях, витягала книги, читала анотації, ставила назад. «Вибачте», — пролунав голос за спиною. — «Не могли б ви мені допомогти?» Марина обернулася. Перед нею стояв чоловік приблизно її віку, може, трохи старший. Приємне, відкрите обличчя, сіро-блакитні очі, темно-русяве волосся, злегка намоклі від дощу. Мабуть, теж забіг сховатися від негоди. В руках він тримав дві книги і виглядав абсолютно розгубленим. «Я шукаю подарунок для мами», — пояснив він, помітивши запитальний погляд Марини. — «Не можу вибрати між цими двома. Може, порадите?» Марина взяла книги. Одна — типовий жіночий детектив із яскравою обкладинкою. Вона такі читала: «Нічого особливого». Друга — сімейна сага від відомого автора. Солідний том у твердій палітурці. «А що ваша мама зазвичай читає?» — запитала Марина, розглядаючи чоловіка. Було в ньому щось привабливе. Можливо, ця трохи збентежена посмішка або те, як він нервово переступав з ноги на ногу? «Якщо чесно, не знаю», — винувато зізнався він. — «Зазвичай дарую їй цукерки або косметику, але цього разу вирішив бути оригінальним. У неї ювілей — 60 років». Марина мимоволі посміхнулася. Було щось зворушливе в цьому дорослому чоловікові, безпомічно застиглому з книгами для мами. «Візьміть цю», — простягнула йому сімейну сагу. — «Мені здається, жінці у віці буде цікаво прочитати історію кількох поколінь. Там і про кохання, і про долі, і про час. До того ж автор відомий, пише добре». «Щиро дякую», — з видимим полегшенням видихнув чоловік. — «Ви мене врятували. Я Віктор, до речі». «Марина», — відповіла вона, потискаючи простягнуту руку. Рукостискання було міцним, але не грубим. «Слухайте, Марино», — ...