Напередодні весілля Марина мріяла про щастя, дивлячись на нічну Самару. Але дзвінок свекрухи

Video Description

"Або перепишеш квартиру на мого сина і оплатиш весілля, або цьому весіллю не бути", – кричала свекруха під час реєстрації. Усі були приголомшені моєю відповіддю, навіть працівник РАЦСу. А перед початком попрошу вас поставити лайк і підписатися на канал. Дякую і приємного прослуховування. Марина Селезньова стояла біля вікна своєї квартири, дивлячись на вечірню Самару. Вогні міста мерехтіли внизу, відбиваючись у темних водах Волги. Завтра вона вийде заміж. Завтра вона нарешті знайде справжню родину. Завтра почнеться нове життя, те саме, про яке вона мріяла з того страшного дня, коли мамині очі назавжди заплющились. Вона притулила долоню до холодного скла й усміхнулася. Все буде добре. Тепер точно все буде добре. На столі лежала весільна сукня, біла, розшита дрібним перлами, ідеально підігнана по фігурі. Пів року примірок, три переробки, безсонні ночі підробітків, щоб оплатити цю красу. Але воно того варте. Завтра вона одягне її і стане дружиною Дмитра Костильова, людини, яка повернула їй віру в те, що щастя існує. Телефон на тумбочці завібрував. Повідомлення від Діми. "Не можу заснути. Думаю про тебе. Завтра ти станеш моєю дружиною. Люблю". Марина посміхнулася і написала у відповідь: "Я теж не сплю і теж люблю. До завтра, наречений". Вона відклала телефон і знову подивилася у вікно. Десь там, у спальному районі, на іншому кінці міста, Діма лежав у своїй кімнаті в батьківській квартирі і теж, мабуть, дивився в стелю. Завтра вони нарешті будуть разом, по-справжньому разом, чоловік і дружина. Три роки вони йшли до цього дня. Три роки пізнавали одне одного, притиралися, будували плани. Три роки Марина терпіла уколи свекрухи, закривала очі на дивацтва родини Костильових, переконувала себе, що все налагодиться. І ось завтра... Вона відійшла від вікна і лягла в ліжко. Треба виспатися. Завтра буде довгий день. Але сон не йшов. Перед очима проносилися картини минулого. Усі ці три роки, які привели її сюди. Той травневий вечір три роки тому Марина запам'ятала до найдрібніших деталей. Субота, день народження Наташки, найкращої подруги ще зі студентських часів. Корпоратив у невеликій квартирі на Московському шосе. Чоловік 20 гостей, музика з Bluetooth-колонки, запах шашлику з балкона. Марина майже не хотіла йти. Увесь тиждень вона закривала квартальний звіт. Очі злипалися, тіло потребувало відпочинку, але Наташка образилася б на все життя. Вона й так постійно пиляла Марину за те, що та сидить удома і нікуди не виходить. "Тобі 26 років, – обурювалася подруга по телефону. – Найкращий вік. А ти як стара, робота, дім, робота, так і залишишся сама". Марина не сперечалася. Вона знала, що Наташка має рацію, але після всього, що сталося в її житті, їй було простіше ховатися в чотирьох стінах, ніж виходити в світ і ризикувати знову отримати по серцю. Але того вечора вона все ж поїхала. Квартира у Наташки була невелика. Двокімнатна хрущовка, яку вони з чоловіком Сергієм купили в іпотеку 2 роки тому. Гості юрмилися всюди. На кухні різали салати, у кімнаті танцювали під Леонтьєва. На балконі чоловіки смажили м'ясо і сперечалися про футбол. Марина забилася в куток біля книжкової шафи з келихом напівсолодкого і розглядала незнайомих людей. Більшість були Сергійовими колегами з заводу. Шумні чоловіки з дружинами, які знали одне одного 100 років і переговорювалися якимись своїми жартами. Марина почувалася чужою. На цьому святі життя… Його вона помітила не одразу. Високий хлопець під метр 85, широкоплечий, з простим відкритим обличчям і трохи розгубленою усмішкою стояв біля протилежної стіни і теж виглядав загубленим. Він тримав склянку з соком. Не з пивом, як інші чоловіки, а саме з соком. Оглядав кімнату з виразом людини, яка не розуміє, як тут опинилася. Їхні погляди зустрілися. Він усміхнувся зніяковіло, по-хлопчачому, і розвів руками. Жест був зрозумілий без слів. "Ну от, ми з тобою два соціофоби в натовпі". Марина усміхнулася у відповідь. Він підійшов хвилин через 15, коли вона пішла на кухню за добавкою до бутербродів. Там було тихіше. Лише Наташчина мама різала ковбасу і щось наспівувала собі під ніс. "Привіт", – сказав він, зупинившись у дверях. "Ти Наташина подруга?" "Так. А ти Сергіїв колега?" "Угу. Діма, Дмитро, якщо офіційно, але всі звуть Діма". "Марина". Він стояв, переминаючись з ноги на ногу, явно не знаючи, що сказати далі. Це було навіть мило. Великий кремезний чоловік… на першому побаченні. "У тебе сумні очі", – раптом сказав він. Марина моргнула. "Так, очі сумні. Навіть коли ти усміхаєшся, в очах сум. Можна я спробую тебе розсмішити?" І він спробував. Вони просиділи на кухні майже всю вечірку. Діма розповідав анекдоти, такі давні і не смішні, що ставали смішними саме через свою безглуздість. Показував фокуси з серветками, які жодного разу не вдалися. Папір рвався, монетки падали, а він лише розводив руками і казав: "Почекай, зараз вийде". Зображав свого начальника цеху, товстого мужика з вусами, який говорив виключно...