Марина дивилася в лютневе небо. Батько помер. Лікарка говорила про морг, але в голові

Video Description

Батько помер. Мені байдуже. Ослуговуй моїх рідних. Чоловік дав мені ляпаса. Я витерла сльози й понесла їжу. Але його начальниця раптом зупинила мене. Що сталося? Я розповіла. Вона похмурніла. Твій батько був моїм братом, а твій чоловік щойно підписав собі вирок. Марина стояла біля вікна, вдивляючись у лютневе небо. Низьке, сіре, гнітюче. Телефон у руці все ще був теплим від довгої розмови. Точніше, не розмови, а монологу. Жінка з лікарні говорила щось про документи, про морг, про довідки, а Марина слухала й не чула. У голові застрягло лише одне слово: помер. Її батька більше не було. Павло Андрійович Григоров, 63 роки, слюсар на пенсії, єдина рідна душа на всьому білому світі, пішов із життя сьогодні вночі від гострої серцевої недостатності. Просто заснув і не прокинувся. Лікарі сказали: "Не мучився". Наче це могло втішити. Марина опустилася на табуретку посеред кухні. Чайник на плиті давно вистиг. Недопита чашка кави вкрилася плівкою. Вона сиділа так уже четверту годину, не в змозі поворухнутися. Сльози давно скінчилися. Залишилася лише порожнеча. Американська, чорна, бездонна. Ще вчора вона розмовляла з батьком телефоном. Він лежав у лікарні на плановому обстеженні. Серце по individuвало. Лікарі хотіли перевірити. "Нічого серйозного", – запевняли вони. "Потримаємо тиждень, зробимо аналізи, відпустимо додому". "Привези мені котлет, доню", – просив батько, сміючись. "Тут їжа тільки для небіжчиків". "Ой, тфу-тфу, не до ночі". Сказано. Марина обіцяла приїхати в суботу. Субота – це завтра, точніше, вже сьогодні. Тільки котлети тепер нікому везти. Вона подивилася на свої руки, вони дрібно тремтіли. Треба було встати, щось робити, кудись телефонувати, оформляти документи, організовувати похорон. Слово "похорон" подряпало зсередини, і Марина зігнулася навпіл, обхопивши себе руками. Папа, татусю, єдина людина, яка любила її, безумовно, просто так, ні за що. яка працювала на трьох роботах, щоб вона могла вчитися, яка ніколи не підвищувала на неї голос, ніколи не піднімала руку, яка була її захистом, її фортецею, її тихою гаванню. Тепер вона залишилася зовсім одна. Марина познайомилася з Костем 13 років тому на дні народження спільної знайомої. Їй було 24. Вона працювала швачкою в невеликому ательє і жила з батьком у його маленькій квартирі на околиці міста. Життя було не багатим, але спокійним. Батько ніколи не скаржився, хоча працював до виснаження. Спочатку на заводі, потім сторожем, потім різноробочим. Усе, що заробляв, витрачав на неї. Костя з'явився наче принц із казки, високий, впевнений, із модною стрижкою та дорогим годинником. Він працював менеджером у якійсь торговій компанії і вмів справляти враження. Говорив красиво, дивився багатозначно, дарував квіти без приводу. "Ти особлива", – шепотів він їй на вухо, коли вони танцювали повільний танець. "Не така, як усі, справжня". Марина закохалася без оглядки, по-дурному, як закохуються дівчата в книжкових романах. Батько одразу відчув неладне. Він взагалі добре розумівся на людях. "Не подобається мені цей хлопець, дочко", – сказав він після першої зустрічі з Костем. Очі в нього холодні, як у риби. "Тату, ти просто ревнуєш", – засміялася Марина. "Може, й ревную, але ти будь обережна. Якщо що, я завжди поруч". Через рік вони одружилися. Костя наполіг, щоб Марина пішла з роботи. Чоловік має утримувати сім'ю. Вона погодилася, думаючи, що це від любові та турботи. Потім зрозуміла, що це був контроль. Без роботи вона залежала від нього повністю. Без грошей не могла піти. Без друзів, яких він поступово відвадив, не до кого було звернутися по допомогу. Перший раз він ударив її через 2 роки після весілля через пересолений суп. Не сильно, просто ляпас, від якого задзвеніло у вухах. Потім вибачався, плакав, божився, що більше ніколи. Приніс квіти й дорогі парфуми. Марина пробачила. Другий раз трапився через 3 місяці. Третій, ще через два. Потім вона перестала рахувати. Батько бачив її синці, хоча вона намагалася їх приховувати. Він ніколи не говорив: "Йди від нього". Розумів, що це не допоможе. Натомість просто був поруч. Коли Костя напивався і ставав особливо агресивним, Марина втікала до батька. Він мовчки відчиняв двері, наливав чаю, стелив постіль на дивані, не розпитував, не читав нотацій, просто обіймав і казав: "Ти завжди можеш прийти сюди, доню, в будь-який час. Цей дім – твій дім". Тепер цього дому більше не було. Точніше, дім залишився, а людини, яка робила його домом, не стало. У передпокої клацнули двері. Марина здригнулася, наче від удару. Важкі кроки, звук знятого пальта. Костя повернувся з роботи раніше звичайного. "Марино!" – його голос прогримів на всю квартиру. "Ти де? Чому обід не готовий?" Вона не відповіла. Не було сил. Костя влетів на кухню. Великий, широкоплечий, з незадоволеним обличчям. На ходу розв'язував краватку, кидав портфель на стілець. Його погляд ковзнув по порожній плиті, по незайманому посуді в раковині, і губи скривилися в презирлив...