На весіллі свекруха прошепотіла нареченому: "Я вже перевезла речі до вашого котеджу!" Марина

Video Description

На весіллі я почула, як свекруха шепче нареченому: "Після банкету — одразу до невістчиного котеджу. Поки ви тут гуляли, я вже свої речі перевезла". Я промовчала. Але коли вечір добігав кінця, я зробила одну важливу заяву, яка змусила нареченого та його матір занімІти. А перед початком попрошу вас поставити вподобайку та підписатися на канал. Дякую і приємного прослуховування. Марина ніколи не вірила в долю. Вона покладалася на розрахунок, планування, холодну логіку цифр і фактів. За 33 роки життя вона засвоїла одну істину: "Якщо чогось хочеш, іди й бери сама. Ніхто за тебе цього не зробить. Ніхто не прийде, не врятує, не подарує щастя на блюдці". Та в той березневий день, коли до її кабінету зайшов високий чоловік з папкою документів і трохи винуватим усміхом, щось усередині неї здригнулося, ніби хтось клацнув невидимим тумблером, і звичне, розмірене життя тріснуло. Втім, про все по черзі. Березень того року видався промоклими та сірим, як і годиться березню в середній смузі України. Небо затягнуте хмарами, під ногами – каша з талого снігу. У повітрі – сирість і запах землі, що відтаює. Марина їхала на роботу в переповненій маршрутці, притискаючи до грудей папку з квартальними звітами. За мутним вікном пропливали знайомі до нудоти краєвиди: панельні дев'ятиповерхівки з облупленою штукатуркою, покосілі зупинки, рекламні щити з усміхненими обличчями, що обіцяють кредити під низький відсоток та щасливе життя в новобудовах. Маршрутка смикнулася на світлофорі, і Марину притиснуло до поручня. Вона скривилася, але промовчала. Звикла. За 7 років роботи в будівельній фірмі вона їздила цим маршрутом, мабуть, тисячу разів. Могла б купити автівку, гроші дозволяли, але не бачила сенсу. Пробки вранці стояли такі, що маршруткою виходила швидше. Їй було 33 роки. Не заміжня. Дітей немає, батьків теж. Померли 10 років тому один за одним, з різницею у півроку. Батько від інфаркту, мати від горя. Марина залишилася сама в 23 роки з незакінченою вищою освітою та кімнатою в комуналці на околиці міста. Тоді вона поклялася собі більше ніколи не залежати від обставин, ніколи не опинитися в ситуації, коли нема куди йти і на кого розраховувати. Ніколи не чекати допомоги, яка може не прийти. Вона доучилася на вечірньому відділенні, влаштувалася на роботу в будівельну фірму, почала відкладати гроші. Щомісяця вперто, методично відмовляла собі у відпустках, у ресторанах, у нових сукнях. Усе заради однієї мети. 6 років потому мета була досягнута. Власний котедж у передмісті, двоповерховий, 150 м², ділянка 10 соток. Невеличка банька, альтанка з мангалом, молоді яблуні вздовж паркану. Не палац, звісно, але її власний, зароблений чесною працею. Останній кредит вона закрила в січні. Вперше за 6 років отримала зарплату і не віддала половину банку. Дивне, незвичне відчуття, ніби з плечей звалився мішок з камінням. Колеги, дізнавшись про її будівництво, крутили пальцем біля скроні. "Навіщо тобі це, Маринко? Одній у такому будинку. Краще б чоловіка знайшла. Він би тобі й квартиру купив, і машину. А так горбатишся на два кредити, молодість минає, а толку?" Марина не сперечалася. Вона знала те, чого не знали вони. Чоловік може піти, може розлюбити, може виявитися зовсім не тим, за кого себе видавав. А дім він нікуди не дінеться. Це твоя фортеця, твоя територія, твоя гарантія того, що завтра не опинишся на вулиці з одним чемоданом. Маршрутка зупинилася біля бізнес-центру. Марина протиснулася до виходу, зістрибнула на мокрий асфальт. До роботи залишалося 5 хвилин пішки. Офіс "Міськбуд" займав два поверхи в старому будинку сімдесятих років. Вузькі коридори, скрипучий лінолеум, лампи денного світла, які вічно блимали й гуділи. Марина працювала у відділі економіки, сиділа за комп'ютером, звіряла кошториси, перевіряла акти виконаних робіт. Монотонно, нудно, але стабільно. Зарплата надходила вчасно, начальство не лютувало, колектив був терпимий. Того ранку вона прийшла, як завжди, за 10 хвилин до початку робочого дня. Повісила пальто в шафу, увімкнула комп'ютер, налила собі чай із термоса. Звичка економити поширювалася й на обіди. Марина носила їжу з дому і не витрачалася на їдальню. Перші 2 години минули як зазвичай: кошториси, накладні, рахунки-фактури. Марина клацала клавішами, зрідка поглядаючи у вікно, за яким сіяв дрібний дощ. О пів на одинадцяту до кабінету зазирнула секретарка Леночка. Молоденьке дівча з яскравою помадою і телефоном у руці. "Маріш, там до тебе зайшов чоловік. Каже, з приводу акта звірки з "Строймонтажем". Марина нахмурилася. "Строймонтаж" – це підрядники, які постачали вікна для об'єктів. Наче всі документи були закриті ще в минулому кварталі. "Нехай заходить". Двері відчинилися, і на порозі з'явився чоловік. Високий, широкоплечий, у простий сірій куртці та джинсах. Темне волосся коротко стрижене, на обличчі легка триденна щетина, в руках – пошарпана пластикова папка. Він виглядав як типовий робітник, яких Марина бачила сотні н...