Наталія важко працювала, мріючи про власне житло. Але дзвінок чоловіка зруйнував її плани:

Video Description

«Мій син сказав, що ти купила трикімнатну в центрі. Отже, я вирішила, що в цій квартирі житиму тільки я», – зухвало заявила свекруха. А коли вона з валізами приїхала за вказаною адресою, то зомліла від побаченого. Наталя Вікторівна стояла біля вікна своєї орендованої квартири й дивилася на сірий двір, залитий осіннім дощем. У руках вона стискала телефон, а в голові крутилася одна й та сама думка. Як же я втомилася від цього. Втомилася від вічних переїздів, від чужих стін, від того, що в 32 роки в неї досі немає нічого свого. А вона ж так старалася, так копила, так відмовляла собі в усьому. І ось тепер, коли мрія була так близько, з’явилася вона – свекруха. Олена Федорівна Краснова, жінка, яка вважала, що весь світ має обертатися навколо неї та її дорогоцінного синочка. Телефон завибрував. Повідомлення від чоловіка: «Сонце, мама знову дзвонила. Запитувала про квартиру. Я сказав, що ми купили трикімнатну в центрі. Вона дуже зраділа. Каже, приїде днями подивитися». Наталя посміхнулася. Зраділа. Ще б пак. Олена Федорівна завжди тішилася чужим успіхам, коли могла їх собі привласнити. Але цього разу на свекруху чекав сюрприз. Такий сюрприз, що стара відьма запам'ятає його надовго. Але про все по порядку. Історія Наталі почалася не вчора і навіть не позавчора. Вона почалася 22 роки тому, коли десятирічна дівчинка в пошарпаних джинсах стояла на порозі чергової орендованої квартири й слухала, як мама вибачається перед господаркою за те, що не може заплатити вчасно. «Ми через тиждень обов'язково принесемо», – говорила мама. Господарка, повна тітка в засмальцьованому халаті, невдоволено кривила губи. «Тиждень, тиждень. Ви вже 3 місяці так кажете. Це останній раз. Зрозуміли? Ще раз затримаєте – виселю». Маленька Наташа тоді дала собі слово: «Коли виросту, матиму свою квартиру. Свою, щоб ніхто не міг вигнати, щоб не довелося принижено вибачатися і терпіти хамство». Батьки Наталі були простими людьми. Батько працював водієм вантажівки, мама – продавчинею в овочевому магазині. Заробляли небагато, ледве вистачало на життя. Свого житла не мали. Переїжджали з квартири на квартиру, завжди в пошуках чогось дешевшого. Іноді знімали кімнату в комуналці, іноді – однокімнатну на околиці, але завжди це було чуже, тимчасове, незатишне. Наташа росла тихою, серйозною дитиною. У школі вчилася добре, особливо з математики. Їй подобалося, як числа складаються в логічні системи, як із хаосу народжується порядок. Можливо, саме тому вона з дитинства вміла рахувати гроші та планувати. «Наташко, підемо в кіно», – кликали її однокласниці. «Не піду. Мені на зошити відкладати треба», – відповідала вона. Дівчата сміялися, називали жадібною, але Наташа не ображалася. Вона знала, чого хоче, і знала, що безкоштовно нічого не буває. У 14 років вона почала підробляти. Роздавала листівки біля метро, розклеювала оголошення, милила під'їзди. Гроші відкладала в коробку з-під взуття, яку ховала під ліжком. Батьки не знали про її заощадження. Вони б вирішили, що це зайві гроші, і витратили б на щось необхідне. Після дев'ятого класу всі її подруги пішли навчатися в коледж – хто на бухгалтера, хто на перукаря. Наташа залишилася в школі. Вона хотіла вступити до інституту, хотіла отримати справжню освіту, знайти хорошу роботу, почати заробляти нормальні гроші. «Навіщо тобі цей інститут? – дивувалася мама. – Вийдеш заміж, народиш дітей. Яка різниця, яка в тебе освіта?» «Мені є різниця», – відповідала Наташа. Вона вступила до економічного інституту на бюджет. Це була її перша справжня перемога. Вчилася із захопленням, вбирала знання, як губка: фінанси, бухгалтерський облік, економічний аналіз. Все це здавалося їй неймовірно цікавим. Вона бачила в цьому ключ до своєї мрії. З другого курсу почала підробляти репетитором з математики. До неї приходили школярі з багатих родин, які жили у власних квартирах, а то й у приватних будинках. Наташа бачила їхнє безтурботне життя й розуміла: «Так теж можна. Можна не бідувати в орендованих кутках, можна мати своє». «Наташ, ти чого така замучена?» – запитувала її сусідка по гуртожитку Лєна. «Живи простіше, погуляємо, повеселимося, молоді ж». «Нагуляєшся потім. Коли грошей не буде», – усміхнулася Наташа. Лєна витрачала стипендію за 3 дні, потім позичала в усіх підряд. Наташа ж відкладала кожну копійку. У неї з'явився банківський рахунок, який вона подумки називала «на квартиру». Поки що там було смішно, мало, але це був початок. На третьому курсі вона влаштувалася помічником бухгалтера в невелику будівельну фірму «Стройкомплекс». Робота була нервова, але Наташа швидко в усьому розібралася. Головний бухгалтер, літня жінка Раїса Петрівна, одразу оцінила молоду помічницю. «Ти в мене толкова, – казала вона. – Не те, що ці бістолочі, тобі далеко піти можна». Наташа працювала так, ніби від цього залежало її життя, тому що так і було. Кожна зарплата відкладалася майже цілком. Вона жила на стипендію та перекуси в їдальні інституту, а гр...